Холодно. І на вулиці, і вдома. На вулиці – пронизливий грудневий вечір. Ліон у тумані, типовому для міста, збудованого у долині-чаші між двома річками. Згодом цей туман вирушить на південь, до моря, але не встигне досягти його, бо розчиниться по дорозі, не залишивши жодного сліду. Температура навколо нуля, але видається ще холодніше.
When I was an eight-year boy, my parents decided to immigrate from Bucharest to London. They didn’t tell anyone it was for good, not even my grandmother, my mother’s mum, Lucia. She guessed later.
I loved Lucia very much. She taught at university. I knew that teaching was a lot of work, but Lucia still had time for everything – to go to the park or a café, even to play football. If there were no boys in the courtyard for me to play with, Lucia was always happy to be the goalkeeper. It wasn’t a problem since she usually wore trousers and trainers, unlike most other adults. My parents joked that Lucia was trying to look younger than her years, that she didn’t want to look like a grandma. That was not true.
Коли я був восьмирічним хлопчиком, мої батьки вирішили іммігрувати з Бухареста до Лондона. Звісно, вони не сказали нікому, що це назавжди, навіть моїй бабусі, маминій мамі, Люції. Вона вже потім про це здогадалася.
Коли я готувала їжу на вуличному ринку, то заробляла дуже мало, але і працювати треба було всього два з половиною дні на тиждень. Найголовніше – я була шалено закохана. Щоп’ятниці Моріц і я скуповувалися у дешевому оптовому магазині в Іст-Енді, щосуботи ми прокидалися вдосвіта і їхали на Берік-стріт у Сохо, аби потрапити туди раніше за весь інший ринковий трафік. Ми купували рис, гострий перець, зелень та спеції. Цілу суботу ми готували на ринку рис, який був нашою фірмовою стравою: ми називали її «фьюжин Моріца». Якщо увечері суботи продукти ще лишалися, ми заночовували у пік-апі, а в неділю знову готували і продавали. Мені більше подобалося саме так, але Моріц волів, аби ми використали все ще у суботу, і бажано задовго до півночі. У таких випадках він міг спокійно напитися, пофліртувати з жінками, які торгували з сусідніх розкладок, а потім якась одна з них вела його до себе ночувати. У неділю він прокидався у чужому домі, а на десяту ранку встигав до церкви. Continue reading Коли я готувала на ринку
It is cold. Both outside and in. Outside it is a particularly cold December night, complete with Lyonnais fog, which tends to sit for a few days in the bowl of two-river valley before lifting off to travel down south towards the sea, only to dispel and waste to nothing along the way. The temperature is hovering around zero but it feels damp and frozen.
Inside – it is Alfie’s flat, which he hasn’t heated today. He has been away (he wouldn’t tell me where) and I have only just arrived from Paris (he meets me at the station). His flat doesn’t have central heating. Obviously. He lives in a strange dwelling, something between a garden shed and a Roman palace ruin. The toilet is outside and the shower is missing a shower head. There is a wood-burning stove in the middle of his living room. Normally it has a roaring fire inside it but now we are about to go out, so he hasn’t bothered to light it. My teeth chatter as I am taking an extra jumper out of my suitcase. Continue reading La Fête Des Lumières
When I was a street food cook, I was paid very little but I only had to work two and a half days per week. Even more importantly I was madly in love. Every Friday Mauritius and I would stock up on ingredients from a cheap wholesale supermarket in East London, on Saturday we would get up at crack of dawn and drive to Berwick Street in Soho, rushing to get there ahead of all the other street-food-market traffic. We would buy rice, sweet potatoes, chilies, herbs and spices. Continue reading When I was a street food cook
Київ. Вул. Басейна. Діалог бомжів. Він (не старший 40, навіть з урахуванням тяжкого життя, правильні риси, вираз яких зараз – нещасний) скаржиться: «Я люблю тебе. Над усе. Не можу без тебе жити.» Вона (трохи старша від, риси також правильні, але дуже вже потерпіли вони від тяжкого життя) говорить з ритмічною упевненістю самодостатньої людини: «І нащо ти мені і твоя любов? Я свободна людина, панімаєш, Славік, свободна! Я люблю оцим всим (величний рух рукою у напрямку залитої сонцем Басейної – перемішки хмарочосів і порепаних пізньо-радянських будинків) насолоджуватися сама! Панімаєш, САМА!» Він (коротко зиркає у напрямку, вказаному її брудною рукою) похнюплено, з опущеною головою: «Я не Славік.» Вона (замислено підперши підборіддя пучкою, примружившись, спостерігає за Броунівським рухом навколо): «І що ти хочеш цим сказати?»
1.
It was not so much that the man in room 306 was dead but that he was going to have to change the corpse’s clothes. The clothes were bloody, too.
Checking the wardrobe was one of the last things he normally did when cleaning a room. Most unpleasant tasks first was his technique. Usually he started with the bathroom: the loo, the bath, the sink, in that order. Bathroom floor, mirror, final check on the toilet paper, quick wipe of the handles. The towels. Loos did not disgust him, but they did smell sometimes. It was his job to check for potential blockages. Then he cleaned and tidied the room itself, changed the sheets, checked under the bed. In the hotel such as this visitors rarely used the wardrobe, most of them probably never even opened it.
When he pulled the wardrobe door open, the corpse, which had been stuffed on the low shelf with empty hangers grazing its head, tilted slightly towards him. It was a man – that much he could tell, though the corpse had been beaten and bruised very badly. It had a plastic bag over its head.
Катерина,
Я так люблю починати мої листи з цього імені, Катерина. Воно дуже красиве.
Оте сонячне місце, де ми були, там, де я пив каву, а ти – келих вина, – це тому, що твоя ДНК дівчини зі Сходу, і ця ДНК похована під століттями алкоголізму – так, як я казав, те місце, де я пив каву, а ти – келих вина, охрещене площею Севіньї. Вона так називається на честь Маркізи Севіньї, письменниці 17 ст, графіні Гріньян, власниці Замку Гріньян.
З усіх годин, які ми провели разом за останні 56 років – ой, соррі, – за останні кілька тижнів, – саме це місце, як на мене, було найкрасивішим і найприємнішим. Воно, і ще береги озера Ансі.
Але очевидно, що є образи з того ранку у кухні, з простирадлом, недбало кинутим на підлогу. Вони часто повертаються до мене. Як спалахи. Але вони з зовсім іншої царини. Більш тваринної, більш еротичної, більш пов*язаної з нашим мозком рептилій. І це тільки початок.
KHINKULOVA _ХІНКУЛОВА 